Re: Євромайдан
Право на страйк є невід’ємним конституційним правом громадян України. Зважаючи на економічну ситуацію в державі, страйкові методи боротьби стають особливо актуальними. Це обумовлює необхідність детального вивчення феномена страйку, його правового режиму і суспільного значення. За своєю юридичною природою страйк може застосовуватись лише як крайній засіб, коли всі інші можливості вирішення колективного трудового спору вичерпано. Сутність страйку Право на страйк закріплене в Конституції України. Досліджуючи конституційне визначення цього поняття, слід зважати на такі його складові:Сообщение от John.USA
- предмет страйку: на захист чого може бути спрямований страйк (лише соціально-економічних чи також політичних прав, лише інтересів чи також прав, на які посягнув роботодавець);
- суб’єкт страйку: хто саме може реалізовувати це право (лише більшість працівників підприємства, установи, організації, їх структурного підрозділу чи й менший колектив працівників, а також окремі особи).
На нормативно-правовому рівні право на страйк закріплене ст. 44 Конституції, а саме встановлено, що ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Детальніше право на страйк регламентоване Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Використовуючи наведені норми та буквальне тлумачення Закону, можна зробити висновок, що в Україні політичні страйки не мають права на існування. Проте, беручи до уваги об’єктивну реальність, слід зазначити, що дати визначення виключно соціально-економічного страйку неможливо. Політичний словник пропонує таке тлумачення: «Страйк – один з основних засобів боротьби робітників проти експлуатації, за задоволення політичних та економічних вимог, що полягає в організованому колективному припиненні роботи на одному чи декількох підприємствах». Крім того, у деяких західних країнах (Італії, Швеції, Франції) з численними застереженнями дозволяється висувати під час страйку поряд з економічними деякі політичні вимоги. Політичний страйк Говорячи про політичний страйк, слід звернути увагу на два аспекти (які, по суті, є взаємопов’язаними): політичний характер страйку як явища та політичний відтінок об’єкта страйку, а саме прав та інтересів, на захист яких він може бути спрямований. Сам характер страйку робить його явищем політичного життя. Тобто в будь-якому разі, навіть якщо він спрямований на задоволення лише соціально-економічних прав та інтересів, не виключається і його політичний характер, адже йдеться про вирішення питань економічної та соціальної політики. Так, на думку А. Ф. Нуртдінової, страйк – не лише засіб вирішення колективного трудового спору, але й форма протесту, прояв соціального конфлікту в ширшому сенсі, ніж трудовий спір між працівниками та роботодавцями з приводу встановлення чи зміни умов праці. Як соціальне явище страйк має не стільки правове, скільки загальносоціологічне значення. Таким чином, є достатні підстави стверджувати, що страйк як явище та форма реалізації права має політичний відтінок. На практиці страйки виникають не лише з трудових питань: працівники висувають вимоги щодо покращення торгівлі, медичного та побутового обслуговування, роботи транспорту, правоохоронних органів тощо. І як правило, питання про заборону подібних страйків (розширеного тлумачення) та оголошення їх незаконними не постає. У суспільній свідомості вони відображаються як соціально справедливі дії, що переслідують суспільно прийнятні цілі. Слід зробити акцент на тому, що твердження про абсолютну недопустимість політичного характеру страйку можна спростувати, використовуючи специфіку вітчизняного законодавства у цій сфері, точніше, прогалини у правовому полі України. На нормативно-правовому рівні існують невідповідності. Вони дають підстави вважати, що вимоги, які висувають під час страйку, по суті не можуть мати виключно соціально-економічний характер. Так, в Конституції України чітко закріплено, що страйк може бути спрямований на захист соціальних та економічних інтересів. Водночас у законодавстві немає офіційного поділу прав на групи. А науковці пропонують різні класифікації. І це виправдано, адже одні й ті самі права можуть мати різний характер і поєднувати в собі ознаки соціальних, економічних, політичних та інших прав. За відсутності офіційного поділу прав на групи ст. 44 Конституції містить посилання на подібне розмежування. Наслідком проведення страйку з мотивів, не передбачених законодавством, є визнання страйку незаконним і притягнення його учасників до відповідальності. А узгодженість його мотиву із законодавством залежить від тлумачення останнього, яке не є однозначним. Отже, правова неузгодженість може стати підставою для дискримінації працівників з боку роботодавця і зрештою призвести до визнання страйку незаконним. Виходячи з формулювання ст. 44 Конституції України, незаконним може бути визнано страйк, спрямований на захист від посягань роботодавця на громадянські права (як-от невтручання в сімейне й особисте життя), політичні права (участь у зборах, мітингах, походах і демонстраціях, вільне вираження своїх поглядів, отримання інформації), культурні права (свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості), а також будь-який страйк, вимоги якого мають політичний відтінок (слід зважати на те, що будь-які економічні чи соціальні вимоги можуть мати і, як правило, мають політичний характер). Тож конституційне визначення страйку є неповним, бо акцентує увагу на захисті економічних і соціальних інтересів. У Конституції України також закріплено, що право на страйк надано для захисту інтересів працівників. Г. Чанишева слушно зауважила, що застосування в цьому контексті терміна «інтереси» не зовсім вдале. Адже під час колективного трудового спору вимоги працівників стосуються насамперед захисту прав, які вони вважають порушеними власником або уповноваженим ним органом. Суб’єкт страйку Сучасна наукова література намагається з’ясувати, чим є право на страйк: колективним або індивідуальним правом громадян України. Згідно зі ст. 44 Основного Закону ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, у Конституції не зазначено, що право на страйк є колективним. Такого висновку можна дійти тільки на підставі спеціального закону, а саме Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Він прямо встановлює, що вимоги працівників, які висуваються перед оголошенням страйку, вважаються чинними за наявності не менше половини підписів членів трудового колективу підприємства, установи, організації чи їх структурного підрозділу. Проте спеціальний закон може деталізувати, але не обмежувати право. Очевидно, що сьогодні в Україні немає нормативно-правового акта, який широко прописував би процедуру організації та проведення страйку як колективного права та форми захисту індивідуального трудового права. Пропозиції На нормативно-правовому рівні доцільно закріпити можливість проведення страйку не лише для більшості працівників підприємства, установи та організації, але й для меншості, права якої порушив роботодавець. Право на страйк для захисту індивідуальних трудових прав також має підстави для існування. Проте воно може бути реальним важелем впливу далеко не для всіх, а лише для окремих працівників через специфіку їхньої робити. Колективна дія і масова відмова від роботи завжди є відчутнішими для роботодавця, і ймовірно, що організовані дії будуть результативнішими, ніж індивідуальні. Зважаючи на те, що внесення змін до Конституції – складна та довготривала процедура, не завадило б отримати тлумачення Конституційного суду України стосовно обсягу цього права, щоб уникнути зловживань і штучних обмежень прав працівників. Зрозуміло, що для розвитку цієї конституційної норми необхідно створити спеціальне законодавство, яке встановить розумні рамки для реалізації права на страйк. Проте в будь-якому разі вихідною точкою є вдосконалення конституційної норми, яка за жодних умов не має обмежувати працівників. А чи знаєте ви, що?..…Страйки виникли раніше за їх нормативно-правове врегулювання. Вони існували навіть тоді, коли були заборонені, а за їх організацію та проведення передбачалась кримінальна відповідальність. З часом страйки стали помітним явищем суспільного життя. Вони перетворилися на суттєвий чинник і були включені до сфери державно-правової регламентації. Перша реакція на це полягала в категоричній забороні страйків, кваліфікації їх як злочинів, що каралися ув’язненням і штрафами (французький закон Ле-Шапельє 1791 р., англійські антикоаліційні закони 1799–1800 рр.). Пізніше репресивне законодавство проти страйків пом’якшилося. Вдалося виключити з нього пряму заборону страйків, хоча вони довго не були визнані юридично і санкціоновані законом.
Ответить с цитированием
